Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

на долю в його майні, котрий він оцінював у п'ятсот гривень, ще якогось привілею на ведення прикордонних спорів вартістю у сто гривень, ста марок готівкою і, зрештою, віна, що складалося з ковдри, хутра, подушок та інших речей загальною вартістю сто гривень. Білка ж, принаймні на її думку, взагалі не була зобов'язана повертати всі ці речі, якби виявилося, що вона була тільки рабинею Юрка з Мальчиць.

Заки подружній конфлікт між Юрком і Білкою вилився у вищезгадані вісімсот гривень судової претензії, він мусив достатньо довго визрівати в самих Мальчицях. Акти міста Львова, з яких ми почерпнули цю історію, не подають безпосередніх відомостей про це, проте дозволяють зазирнути до казана, в якому варилася подружня чвара між затятим русином і хитрою вірменкою.

На луках, ставках, пасовиськах і ріллі підльвівських Мальчиць сиділи з давніх-давен троє братів, шляхта східного обряду: Юрко, Гринь і Федорко. їм була притаманна непогамовна запеклість старого руського боярства; нестримна гарячність, ґвалт, наїзд, грабунок були їх насущним хлібом. Мила родина постійно чубилася й між собою, і то в розмаїтих комбінаціях: то Юрко з Федорком, то Гринь із Юрком і Федорком, або ж усі троє з сусідами. Були вони хрестом Господнім для такого собі Длута, солтиса із сусіднього Поріччя. І навіть сам львівський архиепископ Ян Жешовський регулярно вносив на них скарги за ґвалт, за переорання ґрунтів, за скалічення своєї челяді тощо. Юрко мав навіть цілу банду «таких же добрих, як сам» і на їх чолі гнобив як нещасного солтиса, так і ґрунти архиепископа, як свого кревного брата Федорка, так і якусь дівицю Анну з Каміньполя. В тієї останньої Юрко відібрав корову і присягав потім, що не має й гадки про жодну корову. Попри те міський суд наказав йому повернути ту корову впродовж тижня. За іншим разом він відповідав за рибу, яку виловив із Федоркового ставу ятером і врешті за наїзд на чужу ріллю й за те, що забрав чуже рухоме майно до свого будинку на львівськім передмісті. У цьому будинку як сам Юрко, так і його банда: Гринь, Зан, Семен і Марек – чулися у безпеці перед помстою сусідів.

1442 року Юрко напав на свого брата Федорка разом зі Стефаном Мельником, Яном Лучником і львівськім вірменином Григором Чорним… Спір був нецікавий, ґвалт цілком посполитий, але нас цікавить те, що Юрко припустився його на спілку з вірменином Григором, батьком прекрасної Білки, і що саме на цьому ґрунті зародилося кохання і щось на кшталт подружніх стосунків між Юрком і прекрасною вірменкою.

Отой Григор Чорний, вірменин з львівського передмістя, ймовірно, прибув до Мальчиць з питання рибного ставу, який постачав йому добірний товар для продажу. Такий самий став він сам орендував у Волкові, а поза тим займався справами колоністів, бо ж ручився деканові львівської капітули Францішекові з Ожека, що Абрагам і кілька інших вірменів, які поселилися на його землі, ніколи її не полишать. Зрештою, серед вірменів, які осіли під Високим Замком у Львові, той Григор мав значну вагу. Серед його приятелів, а може, навіть і кревних, був сам Христко, війт передміських вірменів, і Бернард, лікар, який до того ж був власником лазні або, як сказали би нині, утримував гідропатичний заклад.

Отже, коли остаточно трісли любовні узи між Юрком і Білкою, і коли та остання, прихопивши згадувані вище документи, гроші, посагову ковдру, подушки й хутро, схоронилася у Львові, мала вона за собою підтримку всього вірменського народу. А що Юрко зі своїм темпераментом і бандою не міг на це спокійно дивитися, то вся львівська околиця загриміла суперечками, ґвалтами й нападами. Отже, фамільний скандал став скандалом публічним, непересічною сенсацією, якою зацікавилася вся шляхта львівської землі.

Сам Петро Одровонж, воєвода й генеральний староста руських земель, узявся мирити задерикувате подружжя, призначивши їм термін для примирення і запевнивши, що особисто правуватиме справу, якщо вони так і не дійдуть згоди. А що про згоду не могло бути й мови, то процес розпочався цілком офіційно – Білці вручили судовий позов через возного Мацея, а вона зажадала, щоби термін розправи перенесли, бо була «геть немічна» або ж хвора. Внаслідок цього воєвода переніс день розправи на 19 квітня 1449 року.

У зазначений день Білка урочисто складала в костелі і за вірменським звичаєм присягу, мовляв, вона й справді лише через хворобу ударемнила попереднє судове засідання. Потому по обіді розпочався суд на Низькому Замку. Зацікавлення справою було вельми велике. До суду з'явився сам Ян із Чижова, краківський каштелян; Петро Одровонж; Дерслав із Ритвян, сандомирський староста; Ян Ґоломбек із Зимної Води, львівський суддя; Фредро з Пельшовиць, щирецький орендатор; Павло зі Спрови – підстолій; Ян Носе; Слупський з Дублян – львівський войський; Бистрам із Лопеніків і цілий тлум дрібної шляхти. Від імені відповідачки виступав сам підстароста, Ян із Виссока.

За присутності усіх згромаджених і за всією формою Юрко виголосив проти своєї дружини аж чотири позови: окремі – за кожний із документів й окремі – за готівку й віно. Щораз він урочисто стверджував, що довіряв їй ті речі «яко жоні своїй, котра була його жоною і є нею досі».

На кожен із позовів Білка відповідала через свого представника, стереотипно повторюючи: «Панове! Я не є його жоною, а була в нього у неволі. Він нічого не давав мені на збереження і я нічого від нього не брала…»

І так повторювалося чотири рази у тій самій формі і в тих самих виразах, аж зрештою Юрка запитали, чи має він іще щось сказати про свою дружину. «Не маю нічого до повідомлення», – відказав він.

Відтак згромаджене товариство визнало, що справа ця є передовсім духовною, подружньою. Згідно з таким присудом обидві сторони відіслали правуватися перед духовним судом, а як їх розсудять, то чотирма тижнями пізніше мають знову стати перед міським судом.

Тоді Юрко разом із Білкою подався по розлучення до Атаназія, владики Перемиського, і Якима, Галицького митрополита. Обидва достойники східної церкви дуже глибоко перейнялися тим, чи є Білка дружиною, а чи тільки невільницею Юрка, бо наказали заплатити собі за присуд аж 30ривень. Понад те, на їхню думку, можна було цілком легко розірвати цей подружній стосунок через розлучення, якщо Білка заплатить ще й Юркові (вочевидь, задля розради) 36 гривень, а називатиметься це «divorcionales alias rospustu».

З «розпустом» у руках Юрко знову погнав до міського суду, але той через загрозу війни з татарами не мав часу займатися його справою. Сам